Кажуть під час затемнень живі істоти починають поводитися нетипово. Птахи літають низько або принишкають у гніздах, природа на невизначений термін застигає. Затемнення є не лише перервою в освітленні, а і випаданням із буденності. Загострюється сприйняття навіть часу і простору. Ніщо інше не дозволяє настільки виразно пережити тривалість, як утворення прогалини у видимому, яка залежна від переміни руху. Виникає напруга очікування й тривога від невизначеності тієї миті, яка повинна ознаменувати припинення затемнення.

Віторія блукає й спостерігає. Вона опиняється в проміжку затемнення, у фазі нетипової поведінки, що відмічена загостреними переживаннями. Перед нею із небувалою ясністю проступають химерність норм і порядків, що домінують серед людей. Вона з осторогою намагається прилаштуватися в цьому світі, який мотонно проступає в діях та словах інших. Її переслідують непорозуміння і нерозуміння, здається, — вона єдина наділена достеменними почуттями істота. Затемнюється здатність Віторії комунікувати. Чи може сам світ став некомунікабельним?

Перед нею світ, у якому хвилина мовчання настільки затиснена напираючим з усіх боків поспіхом, що причина її введення проходить для більшості непомітно, та навіть справляє враження надокучливості. Що означає для маклерів смерть, коли за цю хвилинну перерву виділену для її вшанування, без їхнього відома помирають мільйони лір? 

Простір у якому вона живе асинхронний темпам її переживань; низка чинних у ньому процесів перебігає з байдужістю, навіть розбудова міста провадиться непомітно. Зміни життя минають неначе за лаштунками. Простір міста і лабіринти вулиць розростаються, а людина в цей час в них маліє. На вулицях рідко зустрінеш перехожих. Серед пустот сьогодення Вітті заживає потреби у чомусь автентичному — в небайдужості Іншого, в його унікальності. Вона приміряє екзотичне вбрання, приймає стрімкий розвиток романтичних стосунків. Має справу із доволі жорстким парадоксом – знайти бажане порозуміння вона може лише серед Чужого. Задля цього їй доводиться переступати через свою некомунікабельність. 

Втілити це бажання означає зʼявитися й утвердитися в пустоті перевантаженого людськими діяннями простору, який перманентно нівелює людську присутність, зводячи її до безликості. Знаходження близькості з Іншим дорівнює пробі зібрати образ власного Я. Інший жахає своїм всякчасним розбиванням того образу, який ми для нього впроваджуємо, тож Віторія випробовується кожною спробою контакту з Іншим, наражається на зростання почуття відчуженості. Заповітне бажання амбівалентне – воно надія та пастка.

Найбільший острах Віторії та, напевне, самого Антоніоні — це острах перед механізацією життєвого процесу, що уподібнює його до завмирання; перед самим розумінням того, що рух може співпадати із завмиранням. Можливо тому Антоніоні так видовжує час у «Затемненні», — доводить його до «протоплазматичної повільності», як було характеризував Ж-П. Сартр — бо прагне вхопити найменшу зовнішню різницю послідовних миттєвостей. Щоб відстежити зміни, вказати на, те, як непомітно становлення перетворюється у встановлене: будівництво на ряд новобудов, віяння вентилятора — на ритмічність його руху, палка обіцянка закоханих зустрітися — на факт її невиповнення. Щоб виявити ряд пустот і прогалин, «затемнень» у світі та екзистенції. 

Вочевидь рівним за чутливістю до Віторії персонажем фільму є вітер, який пробігає по її зачісці, кроні дерев, вривається в безрух квартир і маєтків. Його стихійність йде всупереч непомітності перемін – майже так само як загострена вразливість самої Віторії. Вони на пару блукають серед умовних демаркацій простору.