Охолоджений м’ятний коктейль / Peppermint Frappé (1967)

реж: Карлос Саура

Перед цим екраном я опинився, переплутавши залу в «Жовтні».

Карлосові Саурі вдалося створити фільм, цілком заснований на ілюстрації повтору. Можна сказати, що повтором є й сама стрічка, що виглядає ніби прискіпливо перезібраний підмайстром мікс «Вірідіани» й «Вертіґо».

Повертаюся раз за разом на екран основні ситуації: монотонне життя доктора, його м’ятний коктейль, вправи з веслування: раз-два, раз-два… Романтична лінія простяглася між такими подібними антагоністами: від тихої Ани до нестримно імпульсивної Єлени (обидвох грає Джеральдіна Чаплін).

Пристрасть Хуліано, головного героя, до уявного (як він захоплений ідеальними картинками в модних журналах!) змушує його шукати повтору свого ключового спогаду, який перетворюється на нав’язливу фантазію – жінка в білому в Каланді на Страсну П’ятницю, коли добу поспіль б’ють у барабани. Вважаючи, що це – дружина його друга (Єлена), він жадає її, проте та повертає йому його марево, обертаючи його на насмішку. Образ, який Хуліано так плекав, виходить з-під його влади. Щоб захистити свою мрію, доктор іде на вбивство.

Втілення фантазії Хуліано має бути прирученим: жаданий образ має лишатися наперед-знайомим; постійно-так-само повторюваним; іманентним. Він конструює його заново з поступливої Ани, але водночас й опиняється в її полоні…

На фоні стриманого зображення (увесь фільм – стримана однорідна гама; класичні рухи камери) вибивається з повтору лише звук (мелодія, свист, скрип), який стає ключовим оповідачем; пронизує монохромну картинку й задає їй потрібний настрій.

Пан або пропав / Classe Moyenne (2025)

реж: Антоні Кордьє

Типове сучасне європейське кіно: соціальна нерівність, плоскі та обережні жарти, люди — жадібні та боязкі негідники. Чогось нового або хоча б живого тут не буде. “Пан або пропав” є типовим представником європейського фестивального кіно нашого часу, де кожен жарт, ледь озиваючись писком крізь кляп у роті, згладжується невгамовним бажанням коректно висловитися з усіх питань, що хвилюють Європу.

Звісно, це будуть податки. Звісно, це будуть шлюби за розрахунком. Звісно, це буде кар’єризм. Звісно, це буде нерівність. Оце «звісно» хочеться повторити стільки ж разів, скільки режисер повторює кліше розігрування передбачуваних і картонних ситуацій між “багатим” та “бідним”.

Багатого скидає з трактора бідний. Бідного облили лайном.

Коректність, настільки в’їдлива у шкіру “кіно з Європи”, пронизує кожну сцену, кожен перехід у роботі Кордьє. Не сказати, що вона погана — чому? Чудовий акторський склад, зрозумілий конфлікт, хоч і беззубий, зрозумілий фінал, логічно замикаючий цю історію.

Але як соціальне кіно можливе без ризику? По розрахунку? Тоді треба бути занадто хитрим. І Кордьє не такий. Його фільм не просто не робить бодай мінімального кроку вбік, він навіть не намагається намацати надрив. Це саме те кіно, яке років 20–30 тому називали «французьким фільмом»: легко, ні про що, підійде провести вечір після роботи.

Оголювати соціальну проблему без метушні на сидінні, без почервоніння на обличчі — надзвичайно важко. Безглуздість, навіть комедійна — теж важко. І видно, що Кордьє особливо складністю такого завдання не переймався. Зробив нормально — і годі. Але ця «норма» фестивального кіно вже не викликає, як колись, позіхання, а щось інше, зі схожим закінченням у слові.

Добре, що «Пан або пропав» принаймні позбавлений претензійності. Від того він не такий нахабний провал, як «Трикутник смутку», який усі намагаються відтворити вже який фестиваль поспіль після перемоги Естлунда. Та й зважаючи на інші французькі фільми у програмі фестивалю, у стрічці Кордьє хтось бодай бере рушницю, а не ходить пляжем під музику з сумним обличчям відчуженого класу.

Татова Колисокова (2024)

реж: Леся Дяк

В анонсі до фільму увесь акцент, і це, безперечно, важливо, зроблено на неможливості Сергія — ветерана АТО — відновити зв’язок із сім’єю. Однак у самій стрічці відкривається значно ширша перспектива. Сергій перебуває в цілій мережі розщеплень, яку задає йому роль «багатодітного батька»: у стосунках із синами різних поколінь, де чітко простежуються всі перипетії «складного віку», де тотальність непорозуміння та структурна відчуженість батьківської фігури проявляються найвиразніше; а також у перманентно напружених стосунках із дружиною — побутова драма, що розігрується у вузьких просторах переповненої квартири.

І режисерка монтує цю драму переконливо. До того ж вона вступає у безпосередній діалог із головним героєм: вони обмінюються досвідом, зміненим війною — чи то власним, чи то досвідом стосунків із військовим.

У цьому діалозі проявляється ще одне розщеплення, у якому перебуває Сергій: він ясно артикулює свій досвід, стосунки в сім’ї, відчуження, власні спалахи афекту, проте не може нічого з цим зробити. Він постійно говорить про «життя серед інших» після війни, і ці думки дедалі більше штовхають його до усамітнення.

У фіналі стрічки він зізнається, що друзі питають його, як він міг залишити сім’ю. Але він ставить інше — звернене до співрозмовниці, режисерки: «А хтось питає мене про мої переживання?»

Фільм починається зі сцени пробудження Сергія. Колискова так і не пролунає.

Пол і Полетт приймають ванну / Paul and Paulette take a bath (2024)

реж: Жетро Массей

Важко надати оцінку режисерському задумові (сказати, наскільки він вдався), оскільки глядач ледве може схопити його цілісність.

Фільм розпочинається вкрай упевнено: на фоні французької історії (пролітають фото, гравюри, поштівки) – парижанка Полетт, чиє захоплення – уявляти себе в подіях минулого, відтворюючи їх у грі й фантазії. Пол – американець, що приїхав у Париж працювати – приєднується до неї. Назва задає значний потенціал: Пол і Полетт – синонім Masculin, féminin.

Така замальовка заслуговує на увагу. Дійсно, що можуть відчувати люди, живучи в такому скупченні історичного, як стара Європа? І звідки, крім минулого, їм черпати переживання, якщо їхня сучасність така сіра й непевна? 

На жаль, режисер, втрачає фокус. Із кожною хвилиною у фільмі накопичуються все більше сюжетних ліній, конфліктів, акцентованих рис, які ні розвивають цей вихідний імпульс, ані створюють нових питань. Під вагою цих випадкових елементів стрічка заплутується й гальмує, доки, нічого не досягши, не переривається титрами.