АНДРЕ БАЗЕН: ЖАН ГАБЕН І ЙОГО ДОЛЯ
Колись ми писали, що кінозірка – це не тільки актор, що особливо полюбився публіці, але герой легенди або трагедії — це “доля”, під яку сценаристи та режисери, хоча б несвідомо, повинні підлаштуватися. Інакше тануть чари, що звʼязують глядача з актором. Нехай не вводить в оману розмаїття історій, що розгортаються перед нами, щораз тішачи новизною. Навпаки, це глибинна та сутнісна єдність долі, просвіт якої ми шукаємо навмання серед багатоликих пригод. Це очевидно у випадку Чарлі Чапліна. Однак цікавіше це відслідкувати на прикладі знаменитості більш таємничої і тонкої — такої як Жан Габен.
Передусім помічаємо, що практично всі фільми Габена, щонайменше починаючи з “Людини-звіра” та аж до “Біля стін Малапаги”, закінчуються погано. Найчастіше — насильницькою смертю героя. Вона, зрештою, є більш або менш явною формою суїциду. Чи не дивовижно, що комерційний закон “хеппі-енду”, який штовхає продюсерів натягувати на “сумні” фільми штучні фінали, як у комедіях Мольєра, не може нічогісінько вдіяти з одним із найбільш популярних та улюблених акторів, для якого ми щоразу сподіваємося та бажаємо, щоб він знайшов щастя, одружився та завів багато дітей?
Чи бачите ви Габена майбутнім батьком сімейства? Уявляєте, що у кінці “Набережної туманів” йому в останню мить вдалося вирвати Мішель Морган з лап Мішеля Сімона та Пʼєра Брассера, щоб відправитися у майбутнє десь в Америці, або що отямившись наприкінці “День починається”, він здається поліції у сподіванні на виправдання? Не дуже виходить, правда? Отож. Ось і у публіки, що часом і не таке проковтне, після титрів залишилося б стійке відчуття насмішки від сценаристів, що вирішили зробити Жана Габена щасливим.
Доказ від супротивного: хто наважиться умертвити подібним чином Луїса Маріано чи Тіно Россі? Як пояснити цей обурливий парадокс, що суперечить одному з наріжних законів кіно? Це так, бо Габен у згаданих фільмах відіграє не одну історію за іншою, але завжди одну — свою власну. Ця історія не може не закінчитися погано: як Едіпа чи Федра. Габен — це трагічний герой сучасного кіно. Кожен новий фільм запускає знов пекельну машину його долі, як робітник у “День починається”: того вечора, подібно до безлічі інших, заводить будильник, іронічний і жорстокий дзвін якого сповістить вдосвіта про його смерть.
Було би не важко показати як під прикриттям витіюватого різноманіття вгадуються елементи одного і того ж механізму. Через брак місця обмежимося одним прикладом: перед війною розповідали, що Габен перед тим, як підписати контракт на фільм, вимагав, щоб у сценарії була передбачена велика сцена гніву, яка йому особливо вдавалась.
Зірковий каприз, кривляння актора, що тримається за своєю хвилиною слави? Можливо, однак чи не здається, що крізь акторське марнославство промовляє сутнісна необхідність самої сцени? І що позбавити актора такої сцени — значить зрадити самого персонажа? Майже завжди, власне, саме під час митей гніву Габен творить власне нещастя, своїми ж руками він витинає фатальну пастку, що його ж згодом і губить. Не варто забувати, що гнів в античній трагедії та епопеї був не просто психологічним станом, зарадити якому можна холодним душем або заспокійливою пілюлею, але певний екстаз, священна одержимість, розлом, крізь який боги проникають у світ людей, а разом — прослизає і доля. Так Едіп спричинив власне горе, вбивши по дорозі у Фіви, засліплений гнівом, візника (свого батька), який йому не сподобався. Сучасні боги, що царюють над промзонами Фів з їхнім фабричним Олімпом та металічними монстрами, підстерігають Габена також — на порозі фатальності.
Це правда, що все написане стосується переважно довоєнного Габена, з “Людини-звіра” та “День починається”. З того часу Габен змінився, постарів, його світле волосся посивіло, а лице осунулося. У кіно, як вже було сказано, не доля набуває рис чийогось лиця, однак саме лице проявляє власну долю. Такий як Габен не міг залишатися однаковим завжди, але він так само не міг уникнути настільки вкоріненої міфології.
Примітно, що на Орашу та Босту з “Біля стін Малапаги” наслідують Жансон та Превер. Останній образ “Пепе ле Моко” незабутній: Габен при смерті вчепився у ґрати алжирського порту і споглядає відбуття корабля своїх сподівань. Фільм Рене Клемана почався там, де закінчилась картина Дювівьє. “Припустимо, – могли зазначити в титрах, – що Габену посміхнулася вдача: він міг дістатись човна і ось він – по той бік решітки”. Фільм є нічим іншим, як поверненням Габена до власної долі, майже добровільним зреченням від любові та щастя, зізнанням у тому, що зубний біль та боги, зрештою, торжествують.
Звісно, у “Марії з порту” строгість долі розмивається: Габен знову актор і вперше він одружився (але чи став щасливим?). Однак Марселю Карне не в силах уникнути стародавнього міфу. Габен багатий, успішний, проте всю картину пронизує образ корабля у сухому доку, траулера, який ніколи не відпливає, що ніби свідок забутої мрії, яку Габен так і не здійснив: неможливості втечі, вивільняючого відходу, так що Габенові сумнівне щастя та успіх, більш матеріальний, аніж моральний, є свідченнями провалу та глузливою платою за зречення: боги милостиві до тих, хто припиняє бути героями.
Соціологу і моралісту (особливо моралісту-християнину і, чому б ні, теологу?) лишається хіба що замислитися над глибинними значеннями міфології, що охоплює, завдяки популярності такого актора як Габен, десятки мільйонів наших сучасників. Можливо, світ без Бога стає знову світом богів та їхньої невідворотності.
- Radio-Cinéma-Télévision, 1er octobre 1950\ 1-ше жовтня 1950.
