День нульовий, 11 травня, понеділок

На думку відразу спадає аналогія з новоявленим хантавірусом, що зараз так швидко й смертельно поширюється. Той самий «нульовий пацієнт», якому випало зійти з дорогого круїзного лайнера і з піснею в душі вирушити підкорювати пташине сміттєзвалище — приблизно таким є становище звичайного журналіста в перші передфестивальні дні Канн. Жахливе екзистенційне очікування майбутньої бурі, яке не приносить жодного задоволення від горезвісного затишшя. Адже не бути присутнім у Каннах перед фестивалем — смертний гріх. Разом з акредитацією зазвичай іде віртуальна розписка про дотримання писаних і неписаних правил, схожих на диявольський контракт: ось тут дотримуйся ембарго, там не кричи, тут не смійся, а ось тут, будь ласка, взагалі не дихай. І тільки останній пункт виконується щодня і цілодобово — о 7-й ранку тебе виснажують блискавично розібраними квитками на сервісі онлайн-бронювання, тренуючи твої легені перед буквальними та фігуральними запливами-марафонами, а трохи пізніше екстер’єр із амб’янсом б’ють прямо в сонячне сплетіння і перехоплюють подих. Так-от, серед неявних пунктів джентльменської угоди — як вияв елементарного бонтону — є прибуття поїзда на вокзал de Cannes на день раніше, а ще краще на два, щоб застати вражаючу процесію: десятки робітників обвішують Палац, основну локацію фестивалю, королівським стягом у вигляді гігантського полотна цьогорічного постера Канн..

Погляд обраних цьогоріч культових героїнь «Тельми та Луїзи» Рідлі Скотта проникає глибоко в душу і стежить за тобою звідусіль — так чи інакше, усе це невеличке містечко на Лазурному березі прикрашене свободолюбним наглядом Сьюзен Сарандон та Джини Девіс. На противагу скандалам на нещодавньому Берлінале щодо політичних рішень відгородитися від політики, Канни дуже тонко й дотепно обкладинкою свого двотижневого буйства звели гуманістичний культ ескапізму — адже головних героїнь у фільмі Скотта повсякчас переслідує поліція та авторитарні чоловіки, що в іконічному фіналі виллється в безтурботний політ над прірвою Гранд-Каньйону. Хрестоматія пафосу, однак аж ніяк не трагічного. Навпаки — патетичного, емоційного. Зв'язок Тельми з Луїзою, неймовірно кінематографічно виражений в образі їхніх міцно схрещених рук, настільки міцний, що, здається, здатний протистояти тягареві смерті. Одним лише постером художній керівник Каннського фестивалю Тьєррі Фремо повідомляє просту, але витончену істину: так, ми приречені, світовий контекст неодмінно доведе нас, що називається, до ручки, тож насолоджуймося цими дорогоцінними моментами близькості. Адже, як не крути, Каннський фестиваль, як і будь-який інший, і є, по суті, таким одвічним генератором близькості.

День перший, 12 травня, вівторок

У перший офіційний день фестивалю прокидаєшся з особливим відчуттям, ніби вселенські фанфари супроводжують твоє небесне сходження. Приблизно це й має на увазі легендарна каннська заставка, що сяє перед кожним показом фестивальної програми: під «Карнавал тварин» Сен-Санса ти підіймаєшся червоними сходами з морських глибин аж до самого зоряного неба. Ранкове й дуже жорстке бронювання квитків миттєво стає справедливою ціною за такий піднесений стан духу.

Головними ж маскотами цього стану протягом двох тижнів огляду є члени журі основного конкурсу, яке цьогоріч очолює улюбленець Канн, режисер Пак Чхан Ук. Традиційно саме їхнє слово лунає першим на фестивалі, як його неформальне відкриття, — на пресконференції так званих суддів, покликаній дати їм майданчик для захоплення атмосферою на півдні Франції, а також для визначення принципів їхнього майбутнього суддівства. Одразу ж кореєць зі своєю зірковою командою вступає в діалог зі своїм берлінським колегою Вімом Вендерсом, заявляючи, що мистецтво й політика нероздільні, але «голий» стейтмент без художньої виразності є сутністю пропаганди, хоч би якою благородною вона була. Одне слово, цікава розмова цікавих людей.

Однак аж ніяк не ця захоплива тенісна партія в стилі алаверди стала кульмінацією такого артистичного висловлювання — цю нішу зайняв Гільєрмо дель Торо. Його «Лабіринту фавна», що прогримів 20 років тому на Круазетті, випала честь бути першим фільмом, показаним у межах 79-го Каннського кінофестивалю. Дві з половиною години чистого дофаміну в присутності самого режисера та Івани Бакеро, дорослої Офелії, завершилися спочатку майстерним обстрілом зали Дебюссі сльозогінним газом, а згодом класичним для дель Торо гучним слоганом: Fuck AI. Всюдисущий Тьєррі Фремо потім зауважив: «А це, друже мій, була перша політична заява фестивалю». Здається, рішення поставити саме цю картину в авангарді всього дійства — тріумф менеджерського планування.

Вихід із «Дебюссі» на переповнену Круазетт чимось нагадує середньовічний вихід королівської армії з монарших володінь, коли двері Палацу (Palais), що стоїть на березі моря, відчиняються, і ти проходиш над ровом, що кишить власною мікроорганікою. Відсьогодні набережна ні на мить не спорожніє, підтримуючи високу температуру повітря та граничну людську близькість.

А це означає, що нарешті настав час офіційної церемонії відкриття. Отримати на неї запрошення, якщо ти не є зіркою світового рівня, практично неможливо. Тому акредитована преса збирається у вже знайомій залі Дебюссі й три години не відводить очей від сріблястого екрана — спочатку дивлячись трансляцію загальної урочистості, щоб одразу ж перемкнути свою увагу на звично-поганий французький чи американський фільм відкриття.

Отож, церемонія. Її ведуча, акторка Ей Айдара, одразу задала високу пафосну тональність усій події, практично скандуючи незручні буржуазні кліше про силу кіно, феміністичний прорив та обурення відключенням (мабуть, в Ірані) інтернету. Гротеск статусної невідповідності природно вражає і змушує збентежено розглядати високу недосяжну стелю. Утім, практично миттєво відбувається щось, що змушує повністю переглянути свій скептичний погляд на попередній розвиток подій: на сцені з’являється скрипалька Мірі Бен-Арі й починає захопливо акомпанувати тому, як ведуча (без)тілесно відтворює культові сцени, репліки й персонажів із фільмів різного сорту — від «Солодкого життя» до «Красуні». Хоч би якими переконливими були перевтілення Айдари, апофеозом цієї частини церемонії стало виконання запаморочливого саундтреку до фільму «Чоловік і жінка», що здобув золото Канн 60 років тому. Камера вловила Клода Лелуша, який сяяв біблійною старістю та мудрістю, як найкращу й найтеплішу стратегію омажу.

На цьому мурашки у глядачів не припинилися — одразу ж на великому екрані показали триб’ют Пак Чхан Уку. Не варто сумніватися, що структуралістською вивіреністю цього лицарського жесту поваги та визнання ми завдячуємо кінознавчому розуму самого Тьєррі Фремо — надто вже велично він усміхався за останнім рядом партеру.

Проте величати того вечора у великому театрі Люм'єр збиралися переважно не вищезгаданих метрів. Ні, у світлі софітів закономірно опинився Пітер Джексон, який отримав із рук свого соратника Елайджі Вуда почесну Золоту пальмову гілку. Опинившись перед залою на дві з половиною тисячі глядачів, візіонер Середзем’я за дві секунди пройшов усю дугу свого Ґендальфа — в одну мить його вигляд набув виразно білого відтінку, а мова перетворилася на нечленороздільну кашу.

Настрій приємного збентеження ідеально вписався у фільм-відкриття, показаний одразу після церемонії. «Електрична Венера» П’єра Сальвадорі весь патетичний заряд, заданий на сцені Люм’єрами, продовжила простими істинами постмодерну: кохання — лише акторська гра, губа не дурна, а Тит Береніку не кохав. Місцями абсолютно нестерпно, але з легковажним шармом поганих французьких комедій. Однак, не буду брехати, мелодраматичний пафос — це саме те, чого ти так виснажливо шукаєш перед двотижневим марафоном пафосу зовсім іншого штибу. Ну що, з відкриттям! Ура!

День другий, 13 травня, середа

Він же перший конкурсний. Важливість цього дня як набору необхідної дистанції для потужного ривка є очевидною. Цього дня офіційно розпочинається найбільший кіноринок, розпочинають роботу всі найголовніші світові видання, а ноги снобістських критиків поспішно прямують просто до виходу. Тим дивніше, що, по суті, червоною ниткою в основній програмі фестивалю цього дня стала війна в Україні. Але про це пізніше.

Практично одночасно свої перші покази вранці 13-го числа організовували дві найпрестижніші паралельні секції Канн — «Тиждень критики» та «Двотижневик режисерів». Обидва фільми цих невеликих відкриттів («На хвилях» Фуонг Май Нгуєн та «Варення з метеликів» Кантеміра Балагова відповідно) жахливі й варті один одного — тому вони й стоять у перший день великого огляду, аби заповнити часові слоти преси та інших професіоналів і дати час для протверезіння, ментального чи буквального.

Паралельно з цим відбувалася набагато резонансніша подія — публічна розмова з Пітером Джексоном, тим самим сором’язливим чоловіком із почесною гілкою. Серед непрохідного параду скромності та смирення від великого режисера прослизнула дорогоцінна для будь-якого медіа новина, лаконічний заголовок: наступний (мульт)фільм про пригоди Тінтіна перебуває на стадії розробки. Чекаємо знову в Каннах, Пітере!

І ось — перший конкурсний показ. Широко розстелений килим вичищений до блиску і вже наповнений тисячами запрошених глядачів, але ще не схожий на збіговисько королівських пінгвінів — на денні гала-прем’єри костюм просто не потрібен. А отже, можна цілком комфортно розлягтися на широких кріслах із вузькими проходами театру Люм'єр і розглядати його величезний сріблястий екран, щоправда, майже завжди з висоти балкона.

Найпершим до режисерського ряду тихо підкрався вкрай недооцінений усіма японець Кодзі Фукада зі своїм «Щоденником Наґі» (Nagi Notes). На прикладі цієї найтоншої європеїзованої азійської драми чітко помітний велетенський масштаб м'якого впливу французької культурної дипломатії — історія про скульпторку, яку відвідує давня подруга, в основному конкурсі Канн не могла не перетинатися, наприклад, із «Чарівною пустункою» Жака Ріветта, де Мішель Пікколі протягом чотирьох годин малює портрет Еммануель Беар. У традиціях Ріветта, ескіз виходить насамперед словесний, ментальний. Ми бачимо картину безпосередньо в артистичній свідомості, у «житті розуму». Так і Фукада, маючи на увазі й улюблені японцями надлишки європейської класичної драматургії, грає за правилами нейронних зв’язків і вдається до перспективи як художнього інструмента. Усі його нескінченні плани на меланхолічних діалогах саме тому й потужні, що спрямовані в один бік — на структурне відтворення камери-обскури на тілі фільму. Кожен новий елемент картини, кожен швидкоплинний рух камери залежить від точки зору, а точніше — від відстані між нею та об’єктом зйомки. Так, у момент особистих одкровень головних героїнь камера починає повільно наближатися до них, створюючи клаустрофобічне відчуття внутрішньої скутості. На цьому ж принципі ґрунтується й несподівана лінія з теле- та радіорепортажами про бомбардування українських міст. Наґі, місце подій фільму, — крихітне селище на шість тисяч людей, де щодня проходять військові навчання. Міською радіолінією щоранку попереджають про випробування нових видів зброї, а смерть випадкового містянина супроводжують задушевною поминальною піснею. Ми раз у раз чуємо вибухи звідкись здалеку, відчуваємо на собі тяжкість невидимого і проєктуємо своє власне уявлення про фундаментальні концепти буття на, загалом, відсторонених мелодраматичними колізіями персонажів. Далекий жах минулого чи сьогодення за ближчого розгляду різко перестає кусатися і простягає таку необхідну руку допомоги.

Ця витончена й ретельна робота Фукади з концептуалізації свого полотна, хоч і не викликає шаленого захоплення, проте глибоко задовольняє і, найголовніше, дарує приємне передчуття майбутніх картин основного конкурсу.

Одразу після кількох знакових прем’єр, таких як відреставрований фільм Єжи Сколімовського «Місячне сяйво» або документальна стрічка «Матч» про історію легендарного марадонівського жесту «руки Бога», Ґран-театр Люм'єр знову відчинив свої двері для гостей Круазетт, але цього разу вже тільки для тих особливих, тих, хто при параді. Віртуозний кіномеханік Тьєррі Фремо ставить нову бобіну — «Життя жінки» (La vie d’une femme) Шарлін Буржуа-Такет. Абсолютно нехитра картина про фрагментарність привілейованої жіночої долі, що, окрім бенефісу Леї Друкер, запам’ятовується лише вкрапленнями європейської реальності: начальниця відділення публічної лікарні в паризькому передмісті аж надто часто на телефонному дроті заводить розмову про допомогу українським лікарям і згадує свої регулярні поїздки до Львова. Річ у тім, що вона спеціалістка з реконструктивної хірургії та великодушно сподівається зробити свій внесок у відновлення країни від воєнних травм будь-якого штибу. Типова «західна» оптика тут проявляється не тільки в самій рятівній інтенції, а й в обірваності логіки підтримки на півдорозі — усі ці розмови мимохідь проносяться десь на третьому плані, у жодному разі не зачіпаючи краси незаплямованої кров’ю любові. Буржуа-Такет продовжує робити те, до чого готувалася із самого народження — знімати безглузде буржуазне кіно, якому немає жодного діла до жодних засобів виразності, окрім чуттєвої розкутості.

Завершив цей другий день несподіваний для всіх, окрім каннських завсідників, офіційний показ першого «Форсажу». Як не крути, а одними лише французькими мелодрамами гран-публік на Круазетт не привабиш. Тому з року в рік Канни відчайдушно шукають можливість показувати очікувані всіма майбутні блокбастери або культові безпретензійні картини. Так, наприклад, Том Круз кілька років поспіль не вилазив із зали Люм'єр, представляючи там спочатку продовження «Топ Ґану», а потім фінальну «Місію нездійсненну». Цього ж року, не отримавши настільки бажаних назв на кшталт «Дня істини» Спілберга або «Одіссеї» Нолана, Фремо вдався до крайніх заходів і запросив Віна Дізеля з командою підіймати медійність фестивалю. Подібні заходи ніколи не обходяться без усіляких приємних ексцесів на кшталт незапланованих вручень Почесних гілок тому ж Тому Крузу або Дензелу Вашингтону, але тільки не під час «Форсажу». Зарозумілий лисий сім'янин затримав сеанс майже на годину, то показово роздаючи автографи кожному зустрічному, то безбожно довго красуючись на червоній доріжці, то розтягуючи вступну промову до нескінченності. Підсумок двозначний: публіка, звичайно, радіє, але для акредитованих гостей фестивалю вихід із зали о 3-й ночі — це, м'яко кажучи, досвід не з приємних. Будемо сподіватися, що ті гроші, які Фремо отримав або отримає за це, підуть у правильне русло — наприклад, на повернення традиції розливати безкоштовне шампанське журналістам на даху Палацу.