Незважаючи на досить слабкий сценарій і безбарвну гру акторів, фільм насправді вийшов зворушливим і є продуктом прискіпливого дослідження дрібних змін, які у своїй цілісності формують переживання зламу життя цивільної особи в її зіткненні з війною. До реалізації сповненої потенціалу теми долучився як консультант також Філіп Сотніченко, автор «Ля Палісіади».

Говорімо про кіно

Деякі пов’язані з фільмом питання варто лишити більш компетентним і зацікавленим у цих сферах авторам. Зокрема, аспекти дочасності картини та її історичної достовірності, а також інші подібні упередження вже дістали розлоге висвітлення у відповідних статтях. (Хіба що слід зазначити, що ранні розвідки чутливих проблем бувають вкрай вдалими – як, наприклад, «Черкаси» Тимуря Ященка; анахронізми ж у мовленні персонажів «Медового місяця» дійсно збивають з пантелику.) 

Ми натомість займемо допоки вакантне місце й торкнемося окремих вузлів задуму режисерки, досвід споглядання яких лягає в основу досвіду глядача.

До глибини дрібниць

Звернення до незначних речей, змін і рухів пронизує фільм, будучи основою способу оповідання (кіномови), його змісту (сюжету) й субстрату (локації й декорацій).

Натура, на якій знято «Медовий місяць», обмежується однокімнатною квартирою, а ключові персонажі – подружжям. Відтак, зміст фільму звужується до того, що може бути проілюстровано на цій базі, – до сприйнятого парою у квартирі або з неї. Іншими словами, картина дає образ досвіду перебування у шлюбі й у квартирі в умовах війни, а предмет дослідження вкорінюється в особистісне переживання.

Обраний підхід також означає, що в арсеналі знімальної команди перебувають лише повсякденні дрібниці, які тепер активно промовляють до глядача через тонку операторську роботу. Тарас й Оля, спиною до камери, звернені в один бік. Між ними – тонка вертикальна лінія, кут, у якому сполучаються стіни. Вони обговорюють питання, з якого мають різні позиції. Напружене обдумування – ліхтарик робить кола в темряві. Панічна атака; камера виконує фігури вищого пілотажу; ліхтарик падає, обертається й урешті стабілізується. За вікном проїжджає танк – легкий брязкіт порцеляни.

Затишшя

Світ напередодні війни – вечірка з нагоди новосілля. Усе свіже, має перспективу (як стіни, розмічені під майбутні меблі), блищить і віддає ваніллю. Жити мирне життя значить мати відпочинок, а отже, бути безтурботним. Здаваності повсюди, проте їхньою шкодою можна знехтувати. Компанія згуртувалася й живо обговорює зразки ледь відмінних відтінків фарб на стіні.

Ця сцена нагадує атмосферу «Стоп-Землі» Катерини Горностай, рожевої мрії про майбутнє України. Однак там підлітки – їм властиво бути наївними; мляві ж дорослі в «Медовому місяці» зараз, у 2025-му, викликають роздратування.

Розшарування

Зіткнення з війною викликає злам звичного світу, завдяки якому значення речей розшаровується й відкриває їхню інакшу природу (безкомпромісну й, можливо, більш правдиву). Схожі звуки викликають відмінну реакцію: салют викликає втіху; вибух – страх. Аеропорт недалеко від будинку з початком війни із «зручно» перетворюється на «небезпечно». Декоративна ваза може вміщувати питну воду.

Являючи себе на початках в обох вимірах («мирному» й «воєнному»), речі стають непевними й незнайомими. Ні на що спертися, двоїться в очах. Така окремішність-посеред-речей на фоні полум’я війни, здатного поглинути їх (разом з нами), підштовхує до найкоротшого шляху відношення – ворожнечі: владарювати й вичавлювати користь, аж до знищення. За цим критерієм, найкорисніша річ – зброя, на тлі якої всі інші марніють. «Зроби мене корисною!» – кричить у розпачі обеззброєна Ольга. 

Якщо відійти від цього первинного шоку й навчитися орієнтуватися в шарах значень (наприклад, мистецькі витвори також, частково, є речами й займають місце в автівці; однак, їхня природа до цього зрештою не зводиться), можна здобути критичний погляд на звичне (мистецтво, наприклад, не зводиться до мистецької тусовки). Загубившись же, легко піддатися спокусі ненависті – утвердженні у ворожості. Обрамлена золотистим світлом у темряві, Ольга прямо в камеру виголошує прокльони. Сльози підтверджують її слова відблиском на патчах.

Життя в розламі врешті потребує надії (очікування повернення до цілісності). Подружжя разом, доповнюючи одне одного, заново складає «Отче наш». Отець, який явно заважав би (як громіздкі меблі) в рожевому мирному світі напередодні війни, відтепер може розраховувати на увагу.

Відмежування

Як почасти буває в кіно, найважливіше – відсутнє. У «Медовому місяці» ми не бачимо війну. 

Тарас й Оля, які, здавалося б, перебувають в епіцентрі подій війни (швидко окупованому містечку під Києвом), залишаються відмежованими від її перебігу. Війну й окупацію подружжя завжди сприймає опосередковано (вони бачать з вікна бронетехніку; чують погрози, постріли, зґвалтування), а ми – лише так, як дано в досвіді персонажів. Отже, долинають лише прояви – кожен із яких адресно ранить (входить в особистісний досвід).

Пара залишається у квартирі, і між ними й війною постає межа, визначена стінами помешкання. Територія поза квартирою – окупована; сама ж квартира – ні. Вийти з квартири (відчинити двері) – значить зняти цю границю й цю відмінність; підкоритися окупації (зайняти місце в її порядку); поширити її на дім. У зачиненій квартирі тліє мир, хоча «мирні» сенси бліднуть на очах.

Війна починається відразу за дверима (стінами, вікнами) квартири (це не «Банші Інішеріна», де її чути на горизонті); вона наближається й загрожує вторгнутися. Границя між забарикадованим подружжям і небезпекою непевна (її може бути прорвано) і пориста (через неї долинають знаки війни й інформація – часом викривлена й неясна). Урешті, бути обивателем під час війни – значить чекати, поки доля постукає в двері. Тарас й Оля, обмежені територією дому, який може в будь-який момент розчинитися, потребують оновленого самовизначення (хто ж я?). Це можливо лише в діалозі («Я дивлюсь на те, як інший дивиться на мене») – вони критикують одне одного.

Темрява

Самовизначення проявляється як рішення. Пара наважується вийти назовні. Вони просуваються по кривавому сліду; виходять з під’їзду; рухаються в напівсвітлі ліхтарів. Жовтий усе стихає, його поглинає темрява. І титри. Уся зала чекала на розв’язку. Та її не сталося. Вона й неможлива: війна за вікном продовжується.

Насправді, план Тараса (діставатися столиці пішки, по колії, вірячи, що вартові заснули) близький до божевілля або, що ближче, летального кінця. Імовірно, режисерка прагне залишити в нас сподівання: хоч шанси й мізерні, можливо, вдасться.

Назва

У глядача відсутні підстави вважати, що Тарас й Оля щойно одружилися. Поєднувати організацію весілля й ремонт (який очевидно щойно завершився) – це навряд чи хто потягне. Та й приводом для святкування є їхнє новосілля, а не шлюб. Відтак, назва повисає в повітрі – поряд з питанням: чий же це медовий місяць?

На наш погляд, може йтися про українське суспільство загалом, яке з 24 лютого перейшло до серйознішого етапу свого життя й було поставлене перед необхідністю оновити основи власного існування (такі собі «подружні клятви»). Якщо так, то фільм з’явився вкрай вчасно: ми крокуємо разом з персонажами, темрява наростає, світло мерехтить, але вихід можливий.