"МАЛЕВИЧ": СІРИМ ПО СІРОМУ

Передусім, при перегляді нíчого очікувати: персонажі розкривають свої єдині амплуа в першу хвилину й після цього їх не змінюють; діалоги легко вгадати наперед; та й жодна із зав’язок так і не одержує фіналу. Крім сценаристів, відпочили й редактори, які не спромоглися уточнити назву Петрограда напередодні виставки «0,10». Актори, схоже, відчувають це й економлять сили. Наприклад, Олексій Горбунов (який грає чекіста) у компанії Казимира Малевича виглядає зовсім невиразно та скромно в порівнянні зі своїм фірмовим alter ego, образом іншого Казимира – Залупенка.

На цьому можна було б завершити, якщо стрічка насильно не пов’язувала б позбавлені спільного елементи, інколи перетворюючись на відверту маячню. Малевич, який з усіма – із Шагалом, чекістами, білорусами – спілкується українською (десь як Наполеон у сера Рідлі – англійською), раптом переходить на російську, виступаючи зі сцени… Сучасна лінія про Донбас виявляється ані пов’язаною, ані паралельною до байопіка, і лише містичний «рояль у кущах» – квадрат, який видно в тепловізор, – утримує сюжет докупи.

Ключова місія проєкту втілюється при зйомці з дрона: на український полях проступають геометричні фігури – елементи картин митця. Виходить, Малевич малював українську природу, лише в такий дивний спосіб? Думаю, за таке припущення Казимир Северинович дав би в пику – як Татліну на початку кіно. До того ж, і сама обернена постановка питання (шукати в українському Малевича, а не в Малевичі – українське) уже досить шизофренічна.

Змушені визнати, що картина пані Оніщенко могла би позмагатися з «БожеВільними» за звання найгіршого українського фільму. Ми радше півтори години дивилися б на чорний квадрат – хоч би й на екрані.