"БУЛЬВАР САНСЕТ": КІНО ТУТ БІЛЬШЕ НЕ ЖИВЕ

З цих слів починалися Cahiers du cinéma у квітні 1951 року — епоха бунту, пристрасті та дружби. Звісно, нещадний час обернув дружбу на розбрат, пристрасть на імпотенцію, а бунт у кон'юнктуру. Проте нова епоха вимагає нового кіно, а значить — нових Записок.

На премʼєрній обкладинці — Норма Десмонд у променях кінопроектора. Вона — перешкода між світлом й екраном. Через неї фільм просто не може відбутися (відбитися). Промені огортають її, світло окреслює силует, ніби вбираючи тіло всередину потоку: ось, наприклад, піднята рука вже майже розчинилась в ньому. Норма Десмонд стала частиною кінематографічного фільму, — екраном. Проте і на екрані теж — Норма Десмонд. Вона прагне бути екраном, що відбиває образ самої себе, розчинитися у потоці світла, що виллється в образ неї самої. Норма Десмонд засліплена власним відбитком, що постає перед нею через кіно. Вона жадає проникнути у кіно, по той бік екрану, щоб злитися зі своїм відображенням. Але по той бік екрану образи не живуть. 

Дійсно видатні речі – шедеври – зроблені таким чином, що з їхніх фрагментів можна відтворити цілісний твір, адже у кожному з них таїться потенція цілого. Ідея всього твору ніби відображається у кожному з фрагментів, які є не лише записаним на плівку фотоматеріалом, проте формують ніби органічне сплетіння. Наприклад, “Бульвар Сансет”.

Це фільм про пустки на території кіно. Про небезпеку, що населяє ці покинуті пустирі. Картину визначають як фільм-нуар чи навіть як комедію, проте якщо бавитися у таксономію, то найбільш справедливо було б сказати, що “Бульвар Сансет” — це хорор.

Джо Гілліс, від імені якого ведеться оповідання, потрапляє не в те місце й не у той час (хоча йому видається, що все навпаки), а тоді все глибше завʼязає у пастку, добровільно підіграючи зловмиснику, аж поки не завершує типовою долею блудних овечок у фільмах про серійних убивць, — смертю.

Гіллісу ще пощастило — з Макса Норма змайструвала опудало.

Проте фільм Біллі Вайлдера звісно не про це. Точніше — не тільки про це. “Бульвар Сансет” — це кіно про кіно. Тобто режисер осмислює саму ідею кінематографу безпосередньо через рухомі образи. Він розвідує границі — краї — кіно зсередини нього ж самого. Тим самим Вайлдер прокладає нові, він розширює кіно, не тільки збагачуючи кіномову чи винаходячи ті або інші технічні прийоми, — він розгортає сам концепт кіно, виводить його потенцію на новий рівень. Врешті, він демонструє небачені до того можливості.

Можна сказати, що “Бульвар Сансет” — це трансцендентальне кіно. Тобто це форма, що мислить саму себе зсередини. А значить – сам фільм ніби живе власне життя: він викривляється і мутує, безупинно розширюючи простір всередині себе, поглиблюючи (без-)образну безодню. Творіння Біллі Вайлдера продовжує жити навіть після його смерті. Тіло Норми невпинно старіє та розкладається, проте образи на екрані, здається, постійно тільки молодіють і щоразу відгукуються новими аспектами, відкриваючи ще один горизонт.

Більше того — Вайлдер показує невідворотні наслідки відмінного підходу до кіно. Про це також його картина: про два полюси можливих відхилень, коли у кіно нас починає цікавити не воно саме, але дрібʼязкова жага наживи або погорда: одержимість собою в кіно, проте не кіно у собі. За кожен з гріхів доведеться платити сповна.

“Бульвар Сансет” — це, безумовно, скандальна картина, це дотепна байка про скромність, роман про необхідність постійно перевідкривати кіно, невпинно розширювати його територію, щоразу долаючи новий край.