Щасливі together

Олександр Смаглюк

Де край мене самого? Так питання режисер Майкл Шенкс не ставить (поки що), проте ставить інакше: «Чи мені відомо, де закінчуюсь я й починається вона?». Так сформулював він сам в інтерв’ю Filmmaker Magazine. Крім того, в інтерв’ю Шенкс розповідає, як робилися ефекти для фільму, а також про своїх кіноорієнтирів (Кроненберга й Карпентера, звісно, але не лише їх).

Однак «Одне ціле (Together)» цікавий передусім не завдяки візуальним ефектам, а через ідею. Приємно говорити про «ідею» стосовно фільму не тільки тому, що в діалогах картини згадуються, pardonne, «Діалоги» Платона, а й тому, що сам фільм є візуальним розгортанням ідеї. Дуже дотепним вийшов переклад назви фільму українською — «Одне ціле», адже ідея означає якраз ціле, спільне. Тобто, звертаючись до ідеї цілісності, спільності, режисер, ймовірно, мимоволі стрибає в безодню. Його дослідження прямує не просто до поєднання, а до злиття — безпосереднього та безумовного.

Шенкс будує ситуацію навколо пари, зайнятої нескінченним з’ясуванням стосунків одне з одним та з усіма навколо. Тім і Міллі з’ясовують умови спільності й цілісності. Спершу все тримається в межах пристойності — на побутово-чуттєвому рівні. Проте згодом дія несподівано переноситься в потойбіччя. Фільм виривається за межі дискурсу сліпої тілесності й культу чуттєвості. Режисер ніби наносить контур майбутнього розриву, як хірург на шкіру пацієнта: помічає ділянки, які необхідно розробити — розітнути.

«Одне ціле» — недосконалий, інколи імпульсивний і навіть незграбний фільм. У сценарії достатньо дір. Проте це — кіно. Попри всі недоліки, фільм «тримається купи», він цілісний — у ньому, а точніше: крізь нього можна побачити ідею. На відміну від, наприклад, галасливої «Субстанції», яка є розкадровкою кліше чи набором візуальних імпульсів, якими продюсери й маркетологи збуджують мозок (у кращому випадку) не глядача, а споживача, бо це можна лише споживати чи вводити в організм внутрішньовенно. Дивитися «Субстанцію» неможливо.

У згаданому на початку інтерв’ю режисер говорив всього-на-всього про стосунки зі своєю дружиною. Вирушаючи в дорогу вже протоптаною стежкою, Майкл Шенкс відкриває портал в інший світ, перехід на невідомий рівень. Він ніби випадково натискає на потаємний важіль, що перетворює почуття на концепт. Подібні роботи, крім суто естетичного задоволення, є свідченням того, що сучасний кінематограф ще не цілком перетворився в «Субстанцію», але у ньому залишається місце і для кіно.

Болісне місце боротьби

Поліна Опря

Режисер упродовж усього фільму неодноразово нагадує нам, на чому тримається сюжет «Одного цілого». Історія молодої пари починається з «бенкету» нового етапу спільного життя, втілюючись у «міф про андрогіна». Майкл Шенкс використовує своєрідний прийом: він не просто працює з ідеєю міфу, а осмислює її у протилежний спосіб. В оригіналі «міф про андрогіна» — це сатира з вуст коміка, що викликає сміх. У «Одному цілому» ж осмислюється шлях до єдності крізь призму жаху, який походить із досвіду тривалих стосунків.

Цей міф, здається, і справді може розгортатися лише у двох напрямках: як безглузда комедія (адже як можна інакше зняти злиття двох людей в одного величезного колобка, що лякає всіх своєю величчю?) — або як горор. Щастить, що ми побачили саме другий варіант. Шенкс відчув, що там, де народжується сміх, водночас виникають і передумови для жаху. Фільм буквально демонструє прагнення людини до «цілісності», в якому режисер переосмислює цей шлях через екзистенційний жах, одним із відрізків якого є етап співзалежності.

Це кіно можна розглянути з двох позицій. Перша, де співзалежність є результатом злиття, а будь-які труднощі у стосунках необхідно вирішувати або розривом (пік якого — смерть як остаточний розрив), або поглинанням одне одного. Такий погляд «або-або» є надмірним спрощенням, у якому втрачається головне: співзалежність може бути не результатом, а місцем, де людина має бути цілою поруч з іншим цілим. І аж ніяк не ціною іншого.

Образне міркування режисера про те, що співзалежність не зводиться виключно до точки злиття, — це друга позиція. Згідно з нею, співзалежність постає болісним місцем боротьби, де взаємну адикцію можна чуттєво осмислити й подолати. Це втілюється у сценах розрізання вже спільної плоті, яка ще нещодавно була лише власною. Довершує цю думку й явний фінал історії: останнім оплотом «свого» тіла, що ще не злилося з «іншим», стає погляд і його поле бачення. Погляд — це водночас початкове й останнє, у чому може постати «інший» для нас, коли всі інші розрізнення зникають. Йдеться про ту саму сцену з очима, спрямованими одне на одного, вдало тиражовану на постерах до фільму.

Злиття, як нерозрізненість, не відбувається одномоментно. Спроби злитися супроводжуються болем, адже пам’ять відсилає героїв до того, що ще нещодавно існувало окремо. У цьому сенсі такий біль можна було б назвати фантомним — він присутній ще до буквального, фізичного болю, як у сцені розрізання вже спільної шкіри. Пам’ять Тіма про мрію стати музикантом, а Міллі — про викладання в школі, пульсує протягом усього фільму. Кожен із них, хоч і з різною інтенсивністю, намагається зберегти первісно своє — те, що було. І Міллі це краще вдається: думки про розставання, переїзд заради роботи та зусилля до останнього не злитися з Тімом свідчать про бажання відокремити своє нове «Я» від спільно збудованого «Ми».

У тривалих стосунках героїв співзалежність — це симптом, певною мірою неминучий. Але щойно цей симптом стає очевидним для обох, потреба в «Я» парадоксальним чином зростає, немов захисний рефлекс. Проявлений навіть тілесно. Усвідомлюючи цю проблему, повернення до «Я» відбувається болісно й стає можливим лише завдяки Іншому. Фільм можна розглядати й у зворотному напрямку: не як рух до злиття, а як відчайдушну спробу його подолати. Наскільки плідним (у прямому сенсі) виявляється цей результат, залишається відкритим питанням навіть після фіналу — андрогін це, або дитина?

Уявлення саме про таке бачення режисера, яке формувалося протягом усього фільму, розбивається в останні хвилини. Помилково або наївно можна подумати, що двері батькам Міллі відчиняє не андрогін, а своєрідна дитина героїв. У цей момент усвідомлюєш, що подолати співзалежність не вийшло. Можливо, це пов’язано з подібним досвідом самого режисера, про який він згадував в інтерв’ю, але у своїй роботі він показує, що пара змушена зливатися, попри всі зусилля зробити навпаки. Шенкс, по суті, стверджує: природа спільних стосунків сильніша за індивідуальну волю. Песимістично? Безперечно. Але водночас доволі реалістично. І, мабуть, саме в цьому полягає головний жах: не у самій боротьбі за себе, а в її наперед визначеному фіналі — у втіленому, симпатичному андрогіні, який спокійно каже «Привіт» спільним голосом.