Режисери цих стрічок звертаються до тем анімізму, шаманізму, магії чи таємничих культів і працюють радше не з сюжетом, а з тишею та ритмом картини. Вони дозволяють камері слухати й дивитися так, ніби світ довкола живий: камінь, дерево, тварина чи вітер. Іноді може здаватися, що сюжет розчиняється або втрачає чіткість, але справжній сенс прихований у паузах, тиші й просторі, які промовляють до глядача.

Підібрані нами фільми різні за формою, але їх об’єднує досвід занурення – ніби глядач долучається до вигаданого ритуалу, де сенси народжуються не з пояснень, а з тиші й образів.

Віталій Щепанський ("Обранці духів")

Нескінченне / The Endless (2017)

Реж. Джастін Бенсон і Аарон Мурхед

Двоє братів повертаються у закриту спільноту, з якої колись утекли. Зовні це нагадує звичайний культ – віддалене поселення, просте життя, різні ритуали. Але поступово виявляється: його члени існують у замкненому циклі часу.

Тут кожна подія повторюється знову і знову. Невидима сила – водночас загрозлива й священна – тримає людей у нескінченному обряді, де жертва завжди передує відродженню.

У такому світі вічність постає не як дар, а як пастка. І тоді постає питання: чи можлива свобода там, де саме життя нагадує нескінченний ритуал...

Білий олень / Valkoinen peura (1952)

Реж. Ерік Бломберг

Засніжена Лапландія стає тлом для історії про Піріту – жінку, яка, шукаючи кохання й підтримки, звертається до шамана. Ритуал обіцяє їй бажане, але натомість відкриває темну силу всередині.

Згодом Піріта обертається на істоту з фольклору – білого оленя, що приваблює чоловіків і приносить їм смерть. У її долі переплітаються самотність і пристрасть, магія й прокляття.

Контраст мальовничих пейзажів і наростаючого жаху перетворює казку на притчу: бажання, вимолене у темряві, завжди має свою ціну.

Тропічна хвороба / Tropical Malady (2004)

Реж. Апічатпонг Вірасетакул

Фільм починається з буденного – звичайні дні, робота й дій, просте життя людей у провінційному Таїланді. Однак поступово ця буденність розкривається як оболонка чогось прихованого.

Джунглі втягують у себе головних персонажів. Ніч, звуки, крики тварин перетворюють простір на випробування. Людина йде стежкою, де кожен крок стирає межу між сном і реальністю.

Перед нами – історія зустрічі з невидимим: дух шамана, що блукає в джунглях у вигляді тигра-перевертня, примарні образи, відчуття присутності іншого.

Дядько Бунмі, який може пригадати свої минулі життя / Uncle Boonmee Who Can Recall His Past Lives (2010)

Реж. Апічатпонг Вірасетакул

Це фільм того ж режисера, що й Тропічна хвороба (2004). Але тут світ відкривається ще ширше: у ньому проявляється уявлення про життя Північного Таїланду, де духи мешкають поруч із людьми, а міфи не належать минулому – вони присутні тут і зараз.

Розповідь розгортається як мандрівка крізь пам’ять і видіння, у яких минулі життя постають так само реально, як і теперішнє. Адже всі ми перебуваємо у циклі перероджень, і межа між життям і смертю, сном і явою стає прозорою.

Країна собак / State of Dogs (1998)

Реж. Петер Бросенс, Доржсурен Дагвасурен

Це історія, розказана очима духу пса, який має переродитися людиною. Він перебуває у стані Бардо – проміжному просторі «між двома»: між життям і смертю, між людським і тваринним.

Фільм стає частиною монгольської трилогії, яка змальовує країну в момент переходу від комунізму до нової форми економічних відносин, коли суспільство зависає між епохами. Погляд пса, що згадує свої минулі життя, відкриває ретроспективу самої Монголії, її трансформацій останніх років.

Тут особисте і колективне переплітаються: історія духа тварини стає образом країни, що теж шукає шлях у просторі, який важко визначити словами.

Обійми змії / Embrace of the Serpent (2015)

Реж. Сіро Ґуера

Джунглі у фільмі – не лише тло, а самостійний світ, де зустрічаються різні світогляди й пам’яті. Шаман Карамакате супроводжує двох європейських мандрівників у пошуку священної рослини якруна, і ця подорож поступово перетворюється на випробування – не стільки фізичне, скільки духовне.

У дорозі відкривається зіткнення світів: корінні традиції, католицька місія, колоніальна присутність. За цими зустрічами постає відчуття втрати – коли міфологія розпадається, а духовна цілісність виявляється під загрозою.

Це фільм про межу, де «природа» вже не пейзаж, а жива сила, що може вести до мудрості й водночас нагадувати про те, що знищено й втрачене назавжди.

Шаманка / Szamanka (1996)

Реж. Анджей Жулавський

Антрополог знаходить муміфіковане тіло шамана, й ця зустріч відкриває простір, де буденність змішується з маренням. Поруч із цим розгортається зв’язок із загадковою жінкою, у якому пристрасть і одержимість стають випробуванням.

Фільм показує, як давнє і первісне проникає в сучасність, руйнуючи межі між тілесним і духовним, між коханням і самознищенням. Це історія про силу, що виходить за межі раціонального.

Олександр Смаглюк (Край)

Бардо / Bardo (2022)

Реж. Алехандро Іньярріту

Американський журналіст мексиканського походження повертається на Батьківщину, щоб отримати почесний приз. У таку невигадливу історію Іньярріту вмістив навіть не світ, а цілих два світи. А точніше — перехід між ними.

Найбільш інтимна робота мексиканського режисера, і водночас — чи не найглибша. Нам, не-мексиканським глядачам, спочатку доволі непросто продиратися через нашарування локальних міфів та минулого, яке являється у виді потойбічних химер.

Втім, чим далі фільм занурює нас у вимір «між», тим ближчими та зрозумілішими нам стають образи. Бо Іньярріту дістається тієї глибини, де конкретне розчиняється у загальному, а «мексиканське» чи то «українське» виявляються тільки відтінками Єдиного. Власне, саме тому робота має таку влучну назву. Бардо, як проміжний стан між світами, що саме таким чином являє їх спорідненість.

Андрій Морозов (Край)

Про перехід межі між реальним і потойбічним можна говорити в найрізноманітніші образні способи. Наприклад, у класично містичний, збираючи висловлювання у слова з духів, давніх віруваннь та спілкування з привидом тет-а-тет. Або горорний, що вже цілком звичний для нашого часу: де таємні секти, живцем замуровані мерці та божевільні розривають зв’язки героїв із реальністю через кровопускання, втечу в темряву та фанатизм невідомого в масці.

І тут, звісно, виникає спокуса згадати культові фільми жахів (від «Дитини Розмарі» Полянського й «Князя пітьми» Карпентера до сучасних «Реінкарнації» Астера чи нішевої «Порожнечі» Костанскі та Ґіллеспі). Та майже кожен горор так чи інакше працює з темою вторгнення потойбічного — чи у божевіллі розладнаної свідомості, чи у культі таємної секти.

Тож поки хотілося б зупинитися саме на темі «виклику» і кількох неочевидних роботах, що досліджують це звернення по той бік. Коли «той світ» проривається до нас не раптово, не з нізвідки, не мешкає у «поганому місці» чи темному кутку, а буквально запрошується. Це може бути ритуал або навіть побутові дії героя, який своїм зануренням у пітьму розхитує самі стіни життєсвіту, викликаючи те, що навіть не уявити.

Список вбивств / Kill List (2011)

Реж. Бен Вітлі

Почати хотілося б з роботи, що на перший погляд може здаватись недоречною у цьому тексті. У своїй другій, вкрай дивній повнометражній картині британець Бен Вітлі не просто зображує межу між «мною» і «не-мною» як горизонт одного великого, але приреченого й тьмяного дійства, а й змушує нас плутатися знов й знов. Немов як при запитанні: чому до горизонту ніколи не вдається дійти, якщо я його бачу?

Увесь фільм ми робимо лише одне — йдемо, здавалось би, на приречену справу. І це зрозуміло ще з перших хвилин. Та режисер у дивовижний, тихий спосіб вводить нас в оману настільки, що в певний момент будь-які орієнтири зникають. Це горор? Трилер? Чи, може, бойовик — адже герой, екс-військовий, найманий убивця, тоне в гущі жорстокості. Або драма, де втрачена колись сім’я вже не повернеться, хоч вона й сидить за одним столом під час обіду? Зрештою, це не виявиться ані тим, ані іншим. Це буде кіно у чистому вигляді.

Ритуал (на який Вітлі натякає прямолінійно, якщо не зухвало), як поклик певних сил або їхнє вшанування, поступово перетворюється на фоновий контур історії. Герой проходить етапи втрати себе, що виявляється лише підготовкою до тотальної утрати, буквально зриваючи покрови. Не стільки для того, щоб несвідомо підтримати ритуал, скільки щоб самому стати “списом долі”, уособленням суті окультного дійства: викликати темряву не словом, а ділом. І цей “спис” у вигляді Ніла Маскелла буде різати, пронизувати плоть і зрештою здобуде оплески «таємного кола».

P.S. Попри таке непорозуміння, як прізвище режисера в титрах катастрофи під назвою «Мег-2», де гігантська акула намагається з’їсти Джейсона Стетгема, ви можете й далі зануритися в експериментальний бік творчості Вітлі — у роботи Поле в Англії / A Field in England та У землі / In the Earth.

Ексгума (Поклик могили) / Pamyo (2024)

Реж. Янг Дже-хьон

У корейському кіно різних часів часто трапляються зустрічі з неспокійними духами минулого, але «Ексгума» розглядає цей традиційний культурний шар як можливість для рефлексії над сучасністю. Формально залишаючись фільмом жахів, кіно Дже-хьона не намагається нікого налякати, а тим більше — відлякати, а навпаки, яскраво й голосно, вогняним мечем ожилого самурая у червоному неоні, кличе до розмови.

Розкопана могила на кордоні між Південною та Північною Кореєю таким чином стає запрошенням до діалогу: темна сила, скута в ямі, виривається на світ не випадково, а лише тому, що закопувалася дедалі глибше. Вона не була упокоєна, залишаючись “похованням” просто на самому кордоні. Так “потойбічне” постає образом, схожим на забутий, але не стертий із історії шрам, розрив, що виник у тілі єдиної країни багато років тому. Виявляється, шрами — спадкові, і зашити їх, аби нарешті упокоїти, одним лише обрядом не вдасться.

Навіть якщо цей обряд, маючи власну естетику, стиль, звук і голос, знятий режисером, можливо, найкраще із усіх, які мені доводилося бачити.

Пісня темряви / Dark Song (2016)

Реж. Лайам Гевін

Повернімося на інший край світу, назад до Туманного Альбіону. Але трохи західніше — в Ірландію. Британське окультне та ритуальне кіно існує на умовній периферії серед режисерів-ентузіастів, які за скромний бюджет примудряються зберегти традиційні міфологічні мотиви “дальньої землі” — то з друїдським наспівом, то з привнесеним кельтським, а то й з обома одразу, проте в християнській стилістиці. Це відчувається і в масштабніших роботах (наприклад, в екранізації міфу “Легенда про Зеленого лицаря” ще одного талановитого британця Девіда Лоурі), але фільм Лайама Ґевіна якраз і є тим рідкісним, тягучим і монотонним у своєму падінні в порожнечу голосом, що звучить по той бік життя.

Попри певну скомканість і надзвичайно повільний темп, що вимагає від глядача внутрішньої бадьорості, «Dark Song», можливо, найточніше й у найдрібніших деталях відтворює ритуал виклику з мертвих. Наче режисер і сам за кадром тримає в руках давнє заклинання на манускрипті, точно повторюючи всі його кроки. Важко сказати, чи було самій команді фільму страшно від думки, що ось-ось і з темряви щось постане, але свою назву це кіно реалізовує вкрай буквально.

Сьогодні слово “пісня” майже повністю злилося з поняттям музичного твору або чимось святковим, піднесеним. Та розуміння “пісні” як особливого виду поезії, де “сказання” про минуле необхідно звеличує подію, приховуючи її від розуму по той бік духу і почуття, було для неї першопочатковим. Робота Ґевіна, звісно, не “Пісня про Роланда” чи “Пісня пісень”, проте та кіномова та матеріал, який режисерові вдалося віднайти серед лісу та самотнього, темного дому, точно відтворює “сакральне” розуміння суті історії про перехід з одного світу в інший. Про “пісню” кіно, коли воно торкається потойбічного.

Крик / Gokseong (2016)

Реж. На Хон-джин

Ми почали з акту виклику як однієї з тих дій, що утворюють зв’язок із трансцендентним. І фільм На Хон-джина радикалізує саму суть «призову» як явища до найвищої точки. Яка гранична межа призову, якщо не «крик»? Він стає або його піком, або остаточним падінням у тишу відчаю, коли “заклик” так і не отримав результату.

Тому знову така тонка робота з природою духу як сили, що впливає на тебе “з-за спини” усвідомленого життя, походить із Південної Кореї. Майже трьохгодинний фільм, знову позначений індустрією як “горор”, вдумливо й обережно підвішує одного персонажа за іншим між двома світами, в які ті потрапили, здавалося б, випадково. Звісно, як і в інших фільмах, це аж ніяк не випадковість, а планомірний крок духу по хворій і холодній землі, адже лише так катастрофи й стають можливими. Виникаючи як випадок, сприймаючись як випадок, але послідовні за своєю природою. Такі, коли інакше бути й не могло.

На Хон Джин дивовижним чином зумів звести свій широкий замах — із безлічі персонажів, обманних тропів, контекстів і ідей — до завершеного, глибокого й зрозумілого твору. У якому, попри всю “широту” видимої, оманливої реальності, корінь її зламу міститься в маленькій темній печері на самій околиці. Куди ніхто й не збирався ходити, адже жодної катастрофи ніхто не очікував.