«Хроніки літа» / «Chronique d'un été» (1961), реж. Жан Руш

Руслан Кривенко

У сцені, що завершує стрічку і є, по суті, метасценою, у якій режисер та співавтор обговорюють фільм, звучить фраза: «Ми хотіли зробити кіно про любов, а вийшло — про байдужість». Вона, звісно, виступає хибним орієнтиром і є радше рефлексією на рефлексію людей, які знялися у фільмі й діляться враженнями про побачене — звинувачуючи окремі сцени то у надмірній грі, то у відстороненості. У добрій традиції того часу ми маємо рефлексивне кіно про саме себе. Але рефлексивність не означає істинності думки: награність або нейтральність перед фільмуючою камерою самі собі не тотожні.

Руш разом із Мореном створюють фільм, заснований на своєрідному соціологічному опитуванні. Спочатку звертаючись через одного персонажа до перехожих, щоб дізнатися чи ті щасливі, вони перетворюють стрічку на перманентний діалог між людьми, які знайомляться під час зйомок фільму. Вони дискутують про політику, гроші, експлуатацію, фабрики, війну в Алжирі, війну в Конго, концтабори, втрату, та любов. Героїні та герої дивляться в камеру, відводять погляд, плачуть, записують підготовлений войсовер — тим самим одночасно і презентуючи, і репрезентуючи всю діалектику істини в документальному кіно.

«Хроніка одного літа», разом із деякими стрічками Маркера і Поллє цього періоду, утворює персональний канон документального кіно.

Хороший хлопчик / Good Boy (2025), реж. Бен Леонберг

Андрій Морозов

Режисерський дебют Бена Леонберґа може здатися черговим трюкацтвом — мовляв, подивіться, який прийом я вигадав, — як це сталося у цьогорічній «Присутності» Содерберґа. Але якщо Содерберґ використав експериментальний погляд камери як «очі примари в домі», жодним чином не довівши розпочате до суті, то «Good Boy» — один із найоригінальніших горорів цього року саме тому, що «собачий погляд» на події є водночас і ідеєю, і формою. Дивився я його в повністю порожньому залі. На жаль - для самого кіно, але на щастя - для повного занурення у сприйняття, що неможливо вхопити людським оком.

За сюжетом, на господаря пса на ім’я Інді (яка, до речі, справді є собакою режисера в реальному житті) полює якась зловісна сила, і через образну мову фільму ми відчуваємо, як наближається смерть. Ключове тут саме «ми відчуваємо», адже для собаки це не лише «відчуття», передане віртуозною роботою оператора з темних кутків похмурого дому на висоті пів метра від підлоги, а й протистояння. Дивовижним чином режисер примудряється створювати драматургію в поведінці пса: його надії, страхи, розпач і боротьбу за господаря.

Хочеться пожартувати, що це такий собі «Хатіко» у світі горорів, проте «Good Boy» позбавлений показної сльозливості втрати. Він гранично послідовний і точний: Леонберґ зачиняє собаку та зло в одному темному домі разом із нами, і нам лишається тільки пролітати слідом за псом крізь мовчазний, похмурий фільм, де око господаря (а після середини вже здається, що він — господар і наш) навіть не видно. Лише до пояса.

Режисер розповідав, що ця історія народилася зі справжнього страху — коли собаки іноді гавкають у порожні кути чи в темряву дому, вдивляються в ніщо. І тут цікаво, чи зможе Леонберґ і надалі реалізовувати таку оригінальну уважність до світу. Поки ж хочеться віддати йому належне — на тлі цьогорічних спроб використовувати горор як інструмент для всього, крім самого кіно, Леонберґ зі своїм псом знову нагадав, хто такий «кіношник». Знімати фільм лише тому, що хочеш технічно втілити те, чого ще ніхто не пробував. Подібно до Гічкока, який описував свою велику «Мотузку» — один із перших фільмів в історії, знятих одним планом: «Та що ви… це просто мій трюк».

«У Вальпараїсо» / «A Valparaíso» (1963), реж. Йоріс Івенс

Руслан Кривенко

У співавторстві з Крісом Маркером Івенс створив формально досконалу роботу в межах традиції кінематографічних «портретів місця». Кожна сцена — прекрасно вибудувана, настільки, що ти забуваєш, ніби дивишся документальну стрічку, — вписується в загальний наратив, який скріплює, наповнює кров’ю різноманітні фрагменти Вальпараїсо — міста, розірваного безкінечними схилами, сходами, стежками, фунікулерами, але з’єднаного океаном.

«Ставки зроблено» / «Rien ne va plus» (1997), реж. Клод Шаброль

Руслан Кривенко

Фільм можна дивитися вже хоча б заради тих образів, у які втілюється Ізабель Юппер — але, звісно, не лише заради них. Шаброль, як постарілий представник Нової хвилі, будує стрічку, яку, навіть якщо ми й не назвемо «великою», то захопливою — без жодних вагань. А чого варта сцена допиту в будинку, освітленому світлом західного сонця, де одержимий месьє К. розповідає про Tosca Пуччіні, і голос оперної співачки заповнює простір.

«Аріель» / «Ariel» (1988), «Чоловік без минулого» / «The man without the past» (2002), реж. Акі Каурісмякі

Руслан Кривенко

Дві з кількох десятків варіацій любові в цьому диптиху, розірваному більш ніж десятиліттям, об’єднані міцним ударом по голові. І якщо чоловік в одному випадку справді втрачає минуле і переживає перетворення, що веде до можливості любові, про яке глядач дізнається майже наприкінці, то у випадку «Аріель», як це зазвичай буває у Каурісмякі, жодної передісторії немає. Є лише любов із першої зустрічі та невизначеність майбутнього.