«Торт для президента» Хасана Хаді: погляд знизу, з очерету
Питання про те, як щось показати, ніколи не стосується лише того, що показують, адже спосіб сам стає частиною сказаного. Той самий бунт у «400 ударах» Трюффо і в «Карлики теж починали з малого» Герцоґа постає як два різні явища, хоча йдеться про одне.

Близькосхідне кіно після 1980-х обрало свій спосіб, і це дитячий погляд. Фільми, зняті з цієї точки, мало проговорюють, бо дитина не пояснює світ, а ставить йому запитання й дивиться, часом просто в камеру. Можливо, це все, що вона здатна сказати, але саме цього виявляється достатньо.
Якщо дитинство взагалі можна визначити, то тільки як можливість починати. Дорослий уже знає, чим усе скінчиться, тоді як дитина завжди перебуває на початку. Для кінематографа, що працює в умовах обмежень і зовнішнього тиску, така оптика відкриває вихід. Вона дає змогу не проговорювати катастрофу, а мати з нею справу алегорично, проте з тією граничною інтенсивністю тут і зараз, яку дорослий погляд давно втратив.
«Торт для президента» Хасана Хаді належить до цієї самої родини. І належить подвійно. Для Хаді це повнометражний дебют. Режисер сам лише починає, тому обирає оптику, для якої все теж відбувається вперше. Його перший фільм звернений до першого способу бачити, і в цьому збігу щось більше, ніж випадковість. Почати з дитини означає почати з початку, з того сприйняття, яке ще не знає, як «належить» дивитися, а тому дивиться уважніше.

The President's Cake (2025) Hasan Hadi
Ірак, 1990-ті. Дев’ятирічна Ламія живе з бабусею й домашнім півнем на болотах півдня країни, аж поки одного дня в школі їй не випадає жереб спекти торт на день народження президента. Відмовитися неможливо, але й виконати майже неможливо, бо у виснаженій санкціями країні борошно, цукор і яйця перетворилися на розкіш. Так починається подорож дівчинки до міста, де разом із другом Саїдом вона шукатиме інгредієнти, а торт, який мав би бути знаком шанування, поступово стає мірою всього, що їй доведеться віддати.
Торт: рецепт
Дитина в цьому кіно існує всередині чіткої ієрархії. Вона найулюбленіша, Боже благословення і водночас найнижча ланка соціального порядку. Над нею стоять ті, хто окреслює межі її світу й коло її зору: родина, вчитель, а над ними президент, якого не видно, але чия присутність відчутна всюди. Парадокс у тому, що саме через найслабшу ланку влада себе й виявляє. Нижче за дитину нікого немає, тож на неї найлегше покласти вагу цілої системи.
Перше місце, де Ламія стикається з жорстокістю зовнішнього світу, — це школа. У Хаді вона стає ідеальною мікромоделлю тоталітарної держави, місцем, де Закон уперше зустрічається з Невинністю. Тут є свій носій влади — вчитель, не так особа, як функція, неякісна копія оригіналу, що існує лише для того, щоб транслювати волю згори. Є ритуал, що маскує примус під «вищу долю», жереб, який визначає, хто пектиме торт для президента. Випадковість виявляється найдосконалішою формою наказу: ніхто не призначає, тож ніхто й не відповідає, вибір падає «сам», а від долі не відмовляються. І є діти, водночас учасники й глядачі ритуалу, для яких жереб — і честь, і вирок, бо між ними тут немає різниці.
Так школа вчить не знання, а бачення. Ламія вперше дивиться на себе очима влади. Вона вже не просто Ламія, а та, на кого впав вибір, і відтепер її світ обертається не довкола неї самої, а довкола торта, який ми побачимо тільки наприкінці фільму.
Із цієї миті доручення вчителя важить для неї більше, ніж бомбардування сусідніх міст. Війна лишається тлом, але це тло надає звичному порядку нового значення, і найпростіші продукти перестають бути просто їжею. «Борошно — це життя. Цукор робить життя солодким. Яйця роблять життя родючим. А розпушувач робить торт пухким», — повторює бабуся Бібі перед поїздкою до міста, і рецепт звучить як молитва, де кожен рядок обіцяє більше, ніж здатен дати.
Проте сама Бібі в цю молитву не дуже вірить. Вона знає, що торт — бар’єр, який не здолати, бо грошей на нього не знайти, і бачить лише один вихід — віддати Ламію в іншу родину, щоб уберегти від покарання хоча б її. Подорож до міста, яка для онуки мала бути походом по продукти, для бабусі від початку була прощанням.
Натомість Ламія вірить, і саме в цьому полягає різниця між нею і дорослими. Невинність у фільмі має конкретний вигляд. Це відсутність розрізнення між добром і злом, а ще більше між словом і річчю. Коли бабуся каже, що борошно — це життя, Ламія не сприймає це як метафору, бо межі між молитвою та дійсністю, яку доросла давно бачить, для неї не існує. Проте незнання не означає спокій. Невинність уже несе в собі неспокій, страх перед тим, чого ще немає і що вона не вміє назвати, тому й втрачається вона не поступово, а одразу. З розумінням розрізнення зникає дитяча здатність бачити світ цілісно. Коли Ламія тікає, щоб самій знайти продукти, то це радше не бунт, а завершення молитви бабусі дією.

The President's Cake (2025) Hasan Hadi
Ця подорож вкладається в класичний шлях героя, де за кожне здобуття платять втратою. Гільгамеш, про якого на початку згадує бабуся, теж повертається додому без Енкіду, а квітку вічної молодості з’їдає змія. Ламія проходить той самий шлях у масштабі однієї дитини. За борошно, цукор і яйця вона віддає улюбленого півня і втрачає бабусю, яка помирає, не переживши втечі онуки. Кожна із цих втрат лишає рану, і саме вони вчать Ламію розрізняти. Втрата проводить межу там, де раніше було ціле, і по цій межі Ламія вперше бачить, де закінчується вона і починається світ.
Коли торт нарешті готовий, Ламія приносить його вчителеві й той куштує, нібито перевіряючи смак для президента. Президент, звісно, цього торта ніколи не побачить — ніхто й не збирався його передавати, бо наказ від початку був порожній. Небезпека полягала не в тому, що торт не дійде до Вождя, а в тому, що його не прийме вчитель. Саме він мав відчути, що наказ виконано, і саме він доповів би, якби ні. Покарання загрожувало з найнижчого її поверху, зі звичайного шкільного класу. І, як у Гільгамеша, здобуте з’їдає хтось інший.
У фіналі Ламія отримує найвищу нагороду, яку здатна дати система, — право просто лишитися живою. Але дорога до цієї нагороди відкрила їй знання, якого вже не позбутися, і торт, якого вона так і не скуштувала, став для неї плодом пізнання.
Дитинство — спосіб сприйняття та погляд Іншого
Увесь фільм тримається на тому, як речі бачить дитина. Ми, глядачі, перебуваємо не всередині цього бачення, а по інший бік від нього і дивимося на нього як на щось колись своє, а тепер знайоме лише здалеку. Ця дистанція не обертається зверхністю. Дитяче сприйняття тут не «несформоване» і не «менш доросле», воно просто інше, тому «Торт для президента» — не дитяче кіно, хоча це кіно про дитину.

The President's Cake (2025) Hasan Hadi
Спостерігаючи за Ламією, ми неначе повертаємося до первинного способу бачити, де речі мають поетичну вагу. Звідси й дивна природа її торгівлі. З продавцями Ламія говорить чи не найбільше за весь фільм, але жодна із цих розмов не схожа на купівлю. Розплачується вона не грошима, а шматками свого дитячого світу, безтурботністю й довірою, вимінюючи їх на борошно, що означає життя. Продавець бачить угоду, проте з позиції Ламії це жертвоприношення.
Найбільше ж поезії у фільмі між двома дітьми, Ламією та Саїдом, які грають у «дивися в очі». Правило просте: хто перший кліпне, той програв. Гра починається із зустрічі поглядів, у якій немає нічого, крім волі бути присутнім. Тримати погляд на Іншому означає утримувати себе як того, хто дивиться, а кліпнути — на мить перестати дивитися й залишитися тільки видимим. У цю мить тебе ловлять неактивним і ти стаєш тим, на кого дивляться, тобто річчю. Програти тут означає стати об’єктом.
Здається, що ця гра у фільмі зайва, адже вона щоразу зупиняє хід подій. Проте саме в цих зупинках видно, як змінюється світ довкола дітей, бо гра повторюється тричі, й щоразу інакше. Перший раунд відбувається вдома, у звичному просторі, де випробування волі ще лишається забавою. Діти не бачать одне в одному загрози, а програш одразу скасовується сміхом.
Другий раунд відбувається в місті, у перерві між мішками, які діти тягають для торгівця, відпрацьовуючи яйця. Тепер забава стає самоствердженням, спробою бути кимось в очах друга, поки всі довкола тебе мають лише за робочу силу. Із системою в таку гру не зіграєш, бо її контроль діє не поглядом, а тиском і дивитися їй в очі — це все одно, що грати в «гляділки» зі стіною, яка не кліпне, але й не подивиться. Тож коротка пауза між мішками стає єдиним місцем, де «Я» дитини ще щось важить, а погляд друга є останнім людським поглядом, зверненим на неї.
Третій раунд припадає на останні хвилини фільму, і погляди тут стають щільнішими, ніж дозволяє гра. Після того як торт був оцінений, відбувається авіаналіт. Лунає вибух, простір дитинства руйнується, і погляд друга, який досі вторгався в «Я», тепер його захищає. Ламія дивиться вже не для того, щоб перемогти, а щоб засвідчити, що вони переживають це разом. Вона кліпає, і ми бачимо в її очах сльози. Раніше вона програвала, бо не витримувала погляду, а тепер програє, бо обирає програш. Ця відмова від перемоги стає найсильнішим виявом її волі, а друг навпроти — вже не суперником, а співучасником того, що сталося.
Ще тексти по темам:
Читайте також:




