«Дзеркало» Панагі — майстер-клас з обходу цензури та розмивання меж між вигадкою та реальністю

Ці спроби вибудувати культурний бар’єр від зовнішнього світу, по суті, сформували феномен Іранської нової хвилі, до якої належать такі майстри, як Махмальбаф, Кіаростамі та Панагі. Позбавлені можливості відкрито знімати кохання, насильство, суспільне життя та політику, режисери пішли в метафори, алегорії та притчі. Одним зі способів обійти систему було маскування під дитяче кіно, яке піддавалося найменшій цензурі. Цей прийом активно використовував Кіаростамі (наприклад, у фільмі «Де будинок друга?» 1987 року, де через невинний погляд дитини підсвічувалися дорослі соціальні проблеми) і перейняв Панагі.

Його «Дзеркало» розповідає історію першокласниці Міни, яка із загіпсованою рукою виходить після уроків із тегеранської школи. Її мама не з’являється вчасно, і дівчинка вирішує дістатися додому сама. Переплутавши дорогу, вона сідає не на ті автобуси та губиться в метушні мегаполіса. Але на 40-й хвилині стається поворот, сильніший, ніж у «Дигері» Іньярріту (який до того ж розвиває ідеї «Великого плану» Кіаростамі). Він змінює перспективу глядача на події: дівчинка дивиться просто в камеру, Панагі за кадром просить її відвести погляд від об’єктива, але вона заявляє, що більше не хоче зніматися, зриває фальшивий гіпс і хустку з голови, виходить з автобуса й прямує додому. Режисер вирішує їхати за Міною на машині, записуючи її «реальну» подорож на приховану камеру (35-міліметрова кінокамера з першого акту змінюється на більш зернисту 16-міліметрову) через мікрофон, який вона забула зняти.

Тут можна сперечатися, чи це був спонтанний бунт, чи спланована містифікація. Але введення глядача в оману і є головною метою та черговою художньою хитрістю Панагі перед цензурою. Влада контролює акторів і сценарій? Добре, зламаємо фільм просто посеред зйомок! Заборонити реальність, що випадково прорвалася в кадр, оголений хаос, безправ’я жінок і соціальну нерівність було складніше, ніж прописаний гостросоціальний сюжет, адже це документальне спостереження, а не ігрове кіно. До того ж актори непрофесійні: якщо до їхніх дій чи реплік є питання, вони не грають, а живуть у кадрі.

Проте Панагі додає в оповідь з’єднувальний елемент між фікцією та реальністю — футбольний матч, який транслюється по радіо впродовж усього фільму і не дає глядачеві засумніватися в єдності часу. Це єдина деталь, яка не змінюється після метаперевороту і дає розуміння того, що навіть якщо перша частина була вигадкою, а друга стала документалкою, то обидві вони розгортаються в тому самому фізичному просторі Тегерана в один конкретний день.

Крім того, Панагі використав трансляцію конкретного історичного матчу, який відбувся восени 1997-го в Тегерані на стадіоні «Азаді» (з перської «свобода»). Це один із вирішальних відбіркових матчів на чемпіонаті світу 1998 року між Іраном та Кувейтом. У той час як коментатор кричить про «боротьбу за перемогу» та «захист своїх воріт» на стадіоні «Свобода», а чоловіки захоплено стежать за грою (іранським жінкам було заборонено законом відвідувати спортивні заходи до кінця 2010-х), маленька Міна веде власну боротьбу за особисту свободу та виживання на вулицях міста.

У поєднанні зі штучним гіпсом на руці дівчинки, що символізує нав’язану соціальну роль, сповнену обмежень, і хусткою, яку вона скидає на знак протесту проти суворих ісламських правил, це дає підстави зчитувати «Дзеркало» як метафору пробудження громадянської свідомості та репрезентації жінок в іранському кіно. Вихід Міни з кадру — це заклик: «Досить грати за чужими правилами, йдіть своєю дорогою».