Сад земних насолод в епоху хай-тек-паноптикуму: що намагається сказати «Heil Jupiter!» Карлоса Рейгадаса
За чутками, перша за вісім років стрічка культового мексиканського авангардиста Карлоса Рейгадаса була відкинута програмерами Канн та Венеції, які назвали її занадто радикальною, і змогла дебютувати лише на більш експериментальному Нью-Йоркському кінофестивалі (NYFF 2026), де її зустріли переважно з подивом. За таких умов радикально артхаусний фільм, звісно, не може претендувати на комерційний прокат, тим паче днями він уже з’явився в мережі. Як казав Лав Діас, «я не проти піратства, це частина культурної революції; пірати роблять значно більший внесок у розвиток культури, ніж академіки чи кінокритики, звільняючи незалежних авторів від феодальної системи дистрибуції». Для авторів кола Рейгадаса піратство — це справді найефективніший спосіб дійти до цільової аудиторії. Тепер нам залишається вирішувати, славити його «Юпітера» чи ні.
Фільм узагалі позбавлений лінійної оповіді й цілковито ведений інтуїцією автора, який бажає дати глядачеві повну свободу інтерпретації. Його структура визначається законами музики та колірними плямами, а не логікою: спочатку колір, потім звук, тоді наратив. Але на три умовні акти стрічку поділити все ж таки можна.
Перший акт — фундаментальна космогонічна експозиція в дусі «Древа життя» Маліка. Починається ця частина з прояву на екрані зовнішніх стулок триптиха «Сад земних насолод» Ієроніма Босха — зображення «Створення світу», укладеного в прозору сферу. Цей образ римується з рухом камери, яка періодично бере неприродно високі ракурси, візуалізуючи всевидюче око Юпітера, Бога або ж тоталітарної системи, що фіксує кожен крок людини. На березі дикого мексиканського узбережжя ми знайомимося з чотирма головними персонажами: Мілу, Саїдом, Ліною і Тзіною. Вони говорять вигаданою гортанною мовою, повністю позбавленою цивілізаційних нашарувань. Їхнє буття — це чистий Едем, де герої стирають свої ідентичності в колективному екстазі, балансуючи на межі тваринного та божественного і намагаючись доторкнутися до сакрального через еротизм та співіснування. Але цей первісний рай безцеремонно переривається сценою колоноскопії, яка веде нас в акт другий.
Візуальна мова різко мутує в агресивний хай-тек пізнього Гармоні Коріна («Baby Invasion», 2024), діонісійське начало стикається з аполлонічним, технократичним порядком сучасності. Розгортається буквально полювання на відьом: жорстокі воєнізовані загони (уніформа і методи роботи яких нагадують американську міграційну поліцію — ICE) заарештовують Ліну. Життя волелюбних корінних жителів в очах технократичного суспільства маркується як чаклунство. Цифровий світ паноптикуму не терпить неконтрольованої свободи і прагне її знищити.
Третій акт переносить глядача в залу суду, де події поступово перетворюються на абсолютний фарс. Тут Рейгадас пародіює американські телевізійні судові шоу («Court TV»), а сам процес сповнений гротескної сатири, що нагадує стиль Раду Жуде. У якийсь момент на екрані під несподіваний нідл-дроп у вигляді треку «Augusta Bloom I / II» експериментального норвезького проєкту Åreknuteknyterne, що нагадує прог-рок-звучання гурту Goblin, який писав саундтреки для хорорів Ардженто, знову проявляється картина, цього разу «Автопортрет у випуклому дзеркалі» (1524) Парміджаніно, написаний у стилі маньєризму (викривлення класичних форм), який переходить у сферу «Створення світу» Босха, ніби закільцьовуючи композицію фільму і повертаючи глядача в лоно діонісійського хаосу.
За бажанням «Heil Jupiter!» можна прочитати як метафору кризи сучасної західної свідомості: сита цивілізована людина XXI століття, намагаючись утекти від задушливого тиску технократії та повернутися до джерел за допомогою ескапізму, виявляє, що в ній укорінилося насіння деструкції, егоїзму, насильства та потягу до авторитаризму, які породили всі попередні тоталітарні режими. Вона біжить від Системи, але виявляє Систему всередині себе. Проте стрічка Рейгадаса така абстрактна і плинна, що будь-яка спроба нав’язати їй чітку логічну концепцію розсипається, чого режисер і домагався, судячи з його слів із пресрелізу: «Я шукав образи і звуки, невизначені, без структури, але які явно тріпочуть разом». «Heil Jupiter!» — це насамперед чисте дзеркало, яке відображає страхи, ідеї та культурні коди того, хто дивиться, чим він і цікавий.
Оцінка автора: 4/5
Читайте також:
