Альфа / Alpha (2025)

реж: Жюлія Дюкорно

Нова робота Дюкорно починається жваво, барвисто, однак фарби тьмяніють уже на середині: фільм ніби так і не може початись, спотикаючись об поріг кожного напрямку, яким крадькома намагається нарешті піти.

Не вкажуть дороги й міфологічні алюзії, що швидко сприймаються як зайві після першого здивування — люди кам’яніють, але причини й сенс цього можна відшукати лише у власній ерудиції, якщо вдасться, але аж ніяк не на кіноекрані. Оператор, що прекрасно блукає слідом за незібраним задумом Дюкорно, — єдиний, хто втримує глядача від нудьги й дозволяє відчути бляклий світ на тлі невідомої катастрофи, спричиненої вірусом.

Однак зображення не може саме собою поєднати залежність, вторгнення в плоть і густину родинної павутини в щось єдине, залишаючи лише можливість захоплюватися проходками вздовж скам’янілих людей у хворобі, писк монітора біля чиїх ліжок завмирає у паузах.

Тож і тіло, робота з яким йде за каноном більшості горорів цього й поточного року, знову постає необов’язковим атрибутом, а штрикнути й порізати його необхідно лише тому, що так було заявлено в трейлері та анотації. У тому, що в Дюкорно є ідеї, — навряд чи виникнуть сумніви, однак форма їхньої реалізації буває то сумбурною, то занадто кон’юнктурною, від чого відштовхує своєю актуальністю й бажанням увійти в кожен дім.

Залишається тільки питання, кинуте кимось у темряві посеред сеансу в спробі знайти двері із кінозалу: «А вихід тут є?».

Страх воротаря перед одинадцятиметровим / Die Angst des Tormanns beim Elfmeter (1972)

реж: Вім Вендерс

Хоч у фільмі багато чого відбувається, не можна сказати, що щось усе ж відбулось. Дії головного героя (клацання по музичним автоматам, відвідування кіно, бійки, жінки) повторюються; фрази в діалогах – не співпадають; переживання залишаються невизначеними. 

Те, що все «не складається», підкреслює й камера: погляд Йозефа Блоха постійно знаходить лише окремі предмети. Так само і його життя розпадається на ізольовані події й випадки, серед яких не встановлюється ні ієрархії (вбивство й посиденьки в барі викликають однакову байдужість), ні системи (увесь час він вештається без мети).

Окремішності, яких стає так багато, накопичуються й загрожують. Невідомо, де чекати удару – як перед пенальті.

Німі дерева / Drzewa milczą (2024)

реж: Аґнєшка Звєфка

Режисерка явно хотіла розчулити глядача  поневіряннями курдських біженців. Звідси псевдодокументальна форма картини, сльозливі коментарі, сумна музика та страшні кадри залишених у лісі речей. Утім, насправді легко залишитися байдужим до зображених персонажів: з одного боку, pater familias, який уникає відповідальності, цілком пасивно поклавшися на допомогу з чужини; з іншого – поляки, які говорять з ним, як із малою дитиною: «тобі треба заробляти, щоб оплачувати рахунки»..

Єдиною героїнею, за переживаннями якої цікаво слідкувати, – 16-річна Руна, на плечі якої лягає великий тягар.  Вона виявилася закинутою в чужу країну (позбавлена домівки й минулого) із безініціативним і невпевненим батьком (тобто і без ясного майбутнього). Утім, швидко орієнтується в новому світі, аби дбати про родину й менших братів, знаходить друзів, творить.

Загалом же вийшла карикатура: і на документалістику, і на зображення справжніх проблем курдів.

Шість днів навесні / Six jours, ce printemps-là (2025)

реж: Йоахім Лафосс

Не хочеться нападати на цей фільм через більшу частину сучасного франкомовного кінематографа, що все ніяк не припинить блукати в порожнечі ідейної німоти навколо соціальних проблем. Але чогось іншого в ньому відшукати важко.

Знову герої, імен яких і не запам’ятаєш, ходять по дому, переставляють стільці, дивляться в стелю, сидять на пірсі, купаються в Середземному морі. Так по колу. Хтось невдоволено телефонує. Хтось ламає паркан. 500 євро. Перепрошую, месьє. “Це як?” І так далі.

Загалом, про фільм і сказати нема чого.
 Немає кіно — немає й слів.

Вітріваль / Vitrival — the most beautiful village in the world (2025)

реж: Батіст Боґарт і Ноель Бастен

До тихого бельгійського села, де всі знають одне одного й заздалегідь знайомі зі своїм завтра, приходять два потрясіння: спочатку вандалізм (графіті пенісів), а згодом — епідемія самогубства (семеро протягом трьох місяців). Утім, лихо не призводить до потрясінь і грузне в повсякденні: усі, можливо, і турбуються про те, що сталося, але лише в пристойних межах пліток.

Фільм обривається без питань, сумнівів чи висновків — на фоні титрів поліцейська машина три хвилини поспіль намотує кола на снігу. Замість драми режисери вирішили описати розпач перед циклічною буденністю.

Рік з життя країни / Rok z życia kraju (2024)

реж: Томаш Вольський

Назва картини точно й вичерпно визначає предмет дослідження, який режисер прискіпливо розробляє й від котрого ні на мить не відступає.

Монтаж видається вкрай чесним: складається враження, що Томаш Вольський лише супроводжує свою тему, але не вторгається в її перебіг. Один рік із життя Польщі містить страйки, підпільну діяльність, обурення стосовно продовольчих карток, урядові новини, вдячність за продуктові картки, черги за взуттям, черги за пальним, бійки з солдатами, вручення подарунків солдатам, шампанське на Новий рік і беззмінного Ярузельського на чолі. Усі вони займають своє місце в картині, формуючи чудовий калейдоскоп вражень. Пусті обличчя відповідають порожнім полицям, запал протестувальників — диму й вогню заворушень. 

Знімальна команда лише розставляє акценти: біт супроводжує рух танків, витримана танцювальна музика створює цензурну обстановку. Лише раз режисер не витримує: на екрані західний журналіст ставить невидимому співрозмовнику питання про майбутнє Польщі. Після склейки генерал Ярузельський відповідає йому з телевізійного екрана мовчанням.