ПОДВІЙНИЙ ШОВ: НЕДОСЯЖНИЙ ДІМ І ПАРАДОКСИ РЕПРЕЗЕНТАЦІЇ

Розпочинати свій повнометражний дебют із трилогії — справа ризикована, адже містить обіцянку, яку можна не здійснити, особливо в ситуації історичної ненадійності, де зовнішні обставини можуть перекреслити усі зусилля. Але йти на такий ризик — необхідно. І почати трилогію з назви «Сепарація», як це робить Соня Гера, — рішення особливо влучне, адже саме процедура сепарації уможливлює розрізнення, закладає початок: створюючи дистанцію між першим і другим, вона покладає їх як окремі елементи. Проте й сама ця «cепарація» є ризиковою, адже здійснений надріз може виявитися не надто точним. Саме тому сповна оцінити результати цієї конкретної процедури ми зможемо лише тоді, коли трилогія завершиться. А поки можна обмежитися кількома заувагами щодо тієї проблематики, яка в цьому зачині проявлена.

Назва, яка так чи інакше сприймається як преамбула й задає принаймні один із напрямів сприйняття фільму, неминуче порушує питання: що саме ця процедура розмежовує і що стане її продуктом (чи ефектом) у межах самої стрічки. І на перший погляд здається, що ми спостерігаємо присмерк стосунків пари в координатах нової історичної дійсності (ковідний карантин), де самоізоляція в будинку в Бакоті, попри всі спроби (само)афірмації, вибудовування побутових ритуалів та творчої роботи, завершується «розривом». Спільний простір, нагромаджений об’єктами, потроху тріщить, аби зрештою розколотися й розпастися на частини, залишаючи всіх учасників дійства в окремих, ізольованих сегментах. Але в міру розгортання фільму, у поступовому приглушенні деталей, глядач розуміє, що ключовим є зовсім не цей розкол — тут діє ще одна сила.

Знятий на камкодер матеріал за своєю формою нагадує своєрідне home movie — із «брудним» звуком, хиткою камерою, побутовими розмовами та майже повною відсутністю монтажу. Екранний час сцени дорівнює реальному, склейок майже немає, натомість ми спостерігаємо лінійну, історично послідовну зміну епізодів. У цій формі важко збагнути, маємо ми справу з документальною чи ігровою роботою. І саме в цій низці задокументованих повсякденних активностей вимальовується головне: за емоційними гойдалками та любовними труднощами ховається інша сепарація, яка вже здійснена, — від матері (звісно ж), але насамперед від місця, точніше міста, де мати залишилася, — Донецька. Тому, якщо цей фільм і можна назвати home movie, то сам home у ньому стає принципово недосяжним, назавжди винесеним за межі movie, а отже, виступає об’єктом скорботи.

Голос матері зв’язує цей втрачений простір (втрачений зокрема й для самого фільму, адже ми його ніколи не бачимо, спостерігаючи лише за головною героїнею, яка в статичній темряві говорить по телефону) і виступає центром тяжіння. Саме ці телефонні розмови закладають фундаментальну проблематику не лише стрічки, а й, імовірно, всієї майбутньої трилогії. Вони демонструють ту тотальну залежність приватного, сімейного від історичного, яка набуває особливої ваги та стає наскрізним тропом у кінематографі, що створюється українцями під час війни, хоча в менш турбулентні історичні періоди часто залишається поза увагою. У фіналі режисерка запускає зворотну перемотку сцен, намагаючись у прискореному русі повернутися до початкової точки. Це створює чи не найдинамічнішу секвенцію стрічки. Однак незворотність бере своє: повернення є неможливим — оберненого до минулого янгола історії невпинно несе вперед, і тому незрозуміло й неможливо передбачити, якою буде історична конфігурація, коли третя частина завершиться і які сліди вона на собі міститиме. А поки ми маємо справу з подвійним переписом, подвійною скорботою, адже матеріал знято, коли окупація вже сталася, але повномасштабне вторгнення ще не відбулося; натомість монтується він уже після 2022 року, який ретроактивно переписує як минуле, так і майбутнє. Крізь стрічку проходить шов часу, який вона не репрезентує буквально у своєму матеріалі, але оприявнює самим фактом власної історії створення та перегляду.

Маємо надію, що режисерці вдасться створити другу й третю частини, які здійснять пропрацювання вже окресленої проблематики. А поки «Сепарацію» можна подивитися на https://guidedoc.tv/documentary/cognition-trilogy-separation-documentary-film/ — на українських платформах робота недоступна, зокрема, ймовірно, через мовне законодавство. Адже стрічка, окрім голосу нараторки, який додається вже під час монтажу, документує «сімейну мову», яка в поточній політичній і соціальній конфігурації не може бути представлена в публічному просторі. Парадокс: репрезентація ситуації з усіма її складнощами, які мають бути прийняті та пропрацьовані, у поле, де така робота має проводитися, не допускається.